
ТИША, ЩО ЗВУЧИТЬ ГЛИБШЕ ЗА СЛОВА
Про гобелен Наталії Радисюк і жіночу силу у проєкті «Жінка. Мати. Берегиня»
У просторі війни, де світ навколо розсипається, а майбутнє розчиняється у димі, голоси жінок звучать особливо — тихо, але глибоко. Ці голоси не кричать, а шепочуть про те, що витримали. І саме в цьому шепоті — вся сила, яку не завжди можна побачити одразу. Такою є й робота української художниці Наталії Радисюк — гобелен «Тиша», представлений у всеукраїнському проєкті «Жінка. Мати. Берегиня».
Уперше побачивши цей витвір, ти не кричиш «вражає» — ти зупиняєшся. Погляд ковзає по теплій фактурі вовни, кольори мовчазно оповідають про біль, і лиш потім приходить розуміння — перед тобою не просто текстиль, а переживання, вив’язане нитками. «Тиша» — це не спокій, це тиша, в якій завмирає душа, щоб пережити найбільше.
Образ у ковдрі болю
На гобелені — жіноча фігура, згорнута в собі. Вона не ховається — вона виживає. Як ембріон у темряві, що чекає нового народження. У кожній лінії цієї роботи відчувається стан, знайомий мільйонам українців після 24 лютого: коли тіло вже не здатне рухатись, а душа — боротись. Коли внутрішній простір стає єдиною реальністю, в якій можна бути.
Ця робота — не про поразку. Вона про ту фазу відчаю, яку потрібно пройти, щоб знову з’явилися сили. Щоб голос знову зазвучав. Це те саме місце, в якому народжується нова міць, ще не відчутна, але вже зароджена — в тиші.
Наталія Радисюк розповідає, що образ виник завдяки подрузі Світлані, яка емігрувала на початку повномасштабної війни. Її емоційні переживання, слова про страх, зневіру, розгубленість стали тим зерном, з якого проросла ця глибока робота. Водночас сам процес створення — довгий, монотонний, майже медитативний — став для мисткині формою арт-терапії.
«Нитка — це тепло. Це захист. Це одяг, який нас обіймає. І коли ти тчеш, ніби говориш з матеріалом, розповідаєш йому історії, і він тобі відповідає», — каже Наталія.
Текстиль як мова внутрішніх світів
Гобелен — форма, якою художниця передає травматичний досвід. Але саме ця техніка дозволила Наталі Радисюк м’яко, з особливою ніжністю передати тяжку тему. Майже рік вона ткала «Тишу» — день за днем, рядок за рядком, ніби зашиваючи кожен сантиметр ниткою розуміння і прийняття. Тут усе — про процес, про дотик, про присутність.
І саме тому ця робота стає таким точним символом жіночої сили. Не тієї, що кидається в бій, а тієї, що переживає. Тієї, що здатна залишитися у тиші, не тікаючи від болю, щоб потім стати сильною по-новому.
Мистецтво як простір прийняття
Наталі Радисюк народилася в містечку Березне на Поліссі. Закінчила інститут декоративно-прикладного мистецтва в Києві, здобувала освіту як художниця текстилю і дизайнерка костюму. Але справжній поворот до глибокого, експресивного мистецтва відбувся у Варшаві, куди вона переїхала у 2019 році.
Там вона заснувала школу малювання ARTORIA, де працює з дітьми та дорослими. І попри нове життя, мистецтво Наталі залишилось глибоко пов’язаним з українським досвідом — з болем, пам’яттю, жіночою чутливістю та силою.
Проєкт, що говорить голосом жінки
Всеукраїнський культурно-мистецький проєкт «Жінка. Мати. Берегиня» — це більше, ніж виставка. Це діалог поколінь, досвідів, болю й надії. У кожній роботі — триєдиний образ української жінки: ніжної, сильної, незламної. Тут немає гучних гасел, тут є правда — і вона промовляє тихо, але незабутньо.
Гобелен Наталії Радисюк — одна з ключових точок цієї виставки. Вона не тільки про жінку, що в тиші переживає темряву. Вона — про кожного з нас, хто втратив орієнтири, але все ще має нитку, щоб знайти дорогу назад до себе.
Бо іноді — найгучніший крик звучить як… тиша.
Організатор Всеукраїнського культурно-мистецького проєкту «Жінка. Мати. Берегиня»: Національна спілка художників України
Кураторка проєкту: Тамара Чернявська
Інстаграм сторінка Наталі Радисюк: https://www.instagram.com/_nata.ra_/